Дерево Героя

Статкевич Ігор Вікторович

12 травня 1993 року в сім’ї Віктора Миколайовича та Юлії Петрівни Статкевичів народився довгоочікуваний синочок, якого назвали Ігорем (в перекладі з грецької означає «багатий», «щасливий») в надії на те, що в нього життя буде щасливим та багатим.

В сім’ї Статкевичів панували любов, повага, дружба. Ці чесноти й передалися любому синочку від батьків.

1 вересня 2001 року Віктор Миколайович і  Юлія Петрівна привели Ігоря в перший клас Тарасівської школи, де він і здобув повну загальну середню освіту.

      Ігор був учнем допитливим, старанним, вихованим. У його зошитах та портфелі завжди був порядок. Любив читати, а особливо слухати казки. Доволі часто задавав питання типу «чому?», «навіщо?», «звідки?». З учнями був дружелюбний, за що з ним всі хотіли дружити.»

Соловйов Олександр, однокласник Ігоря, згадує: «В шкільні роки Ігор був мій найкращий друг. Ми з ним доволі часто разом виконували якусь роботу чи домашні завдання, ходили в кіно, на риболовлю. З 5 по 11 клас сиділи за однією партою. Соромно зараз говорити, але інколи я в нього списував, за що перепадало від вчительки і мені й Ігорю. Він був справжнім другом, який завжди підставить своє плече в години радості й туги. Ігор завжди буде в моїй пам’яті та серці. Говорячи про Ігоря, згадується тільки приємне, позитивне. В початкових класах дівчатка нашого класу всі в нього були закохані, тому що він був веселий та уважний.

       Кириленко Тетяна, двоюрідна сестри Ігоря, говорить: «Ми з Ігорем жили по сусідству, разом росли. Він старший за мене на 2 роки, але мені здавалося, що він набагато старший був, тому що постійно мною опікувався, захищав, навчав. Я завжди в усьому його слухалася, бо вірила, що все, що він говорить чи робить, правильно. Ігор для мене не просто брат, а дуже рідна людина. Коли ми стали дорослі, я з ним могла порадитися, розповісти про наболіле. Він завжди було вислухає, порадить, допоможе, розрадить. Мені зараз його дуже не вистачає. Коли почалася війна, я була впевнена, що Ігор не буде стояти в стороні і піде захищати нашу рідну Україну. Так і трапилося. Мені його дуже не вистачає. Біль і сум у серці й душі залишиться назавжди»

Дружина Ігоря, Шаравара Наталія, говорить про нього зі щемом в серці:

«Ми з Ігорем дружили ще зі шкільної парти, а потім дружба переросла в палке кохання, від якого 24 червня 2011 року народилася наша донечка Марійка. Після школи ми разом з ним у 2010 році (я після 9, а він після 11 класу) вступили до Білоцерківського технолого-економічного коледжу. Було непросто і вчитися, і донечку няньчити, але, дякуючи Ігорю, ми з ним справлялися, завжди була його допомога та підтримка. Марійка дуже схожа на свого тата і вродою, і характером, навіть судження якісь висловлює так, як тато. Доля нас розвела по різні береги, але він завжди буде жити в наших серцях».

З початком повномасштабного вторгнення  росії в рідну Україну-неньку війна торкнулася кожного українця. Всіх нас об’єднала одна мета: вберегти свою Батьківщину.

Ігор Вікторович Статкевич, ніколи не перебуваючи на військовій службі, пішов добровольцем. Призваний був 25 серпня 2022 року Білоцерківським РТЦК та СП Київської області. Був солдатом-водієм десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти військової частини А0281. Неодноразово виконував бойові завдання. Але 29 грудня 2022 року загинув в районі населеного пункту Лиман Краматорського району Донецької області.

                                          Ми всіх покинули  й пішли

                              У Богом суджену дорогу,

                              Щоб мир здобути й перемогу

Ми живемо, пам’ятаємо і точно вже знаємо: «Герої не вмирають, вони часточку себе в наших серцях залишають». Наш обов’язок – памятати , що завдяки таким хлопцям, збудуємо вільну і незалежну державу – нашу рідну Україну..